Я навчилась мовчати у тиші, Де кричали самотні думки. І ховала у серці надію, Що колись розірве всі замки. Я не стала холодною серцем, Лиш навчилась тримати удар. Одягнула, мов крицю, мовчання, Захистивши любові свій дар. Ти не шукав зручної дороги. Не боявся моєї зими. Ти дивився не в очі — у душу. Що чекала своєї весни. Бо навіть Квітка проростає крізь сталь, Попри холод, що був поміж нами. Там, де серце здолало печаль, Розквітає життя пелюстками. Не було ні гучних обіцянок, Ані слів, що міняють життя. Лише тиша ставала тепліша, І відступала самотність моя. І я вперше повірила серцю, Що не все забирає зима. Там, де світ обіцяв лише холод, Розквітала потроху весна. Я сховалась за міцною сталлю, Щоб ніхто не торкнувся душі. Та жива, неприборкана Квітка Все одно проростала в мені! Бо навіть Квітка проростає крізь сталь, Де здавалось — не буде життя. Там, де серце здолало печаль, Зустрічає мене майбуття. Бо навіть Квітка проростає крізь сталь, Не руйнуючи власної суті. Справжня сила не в тому, щоб стати металом, А у тому, щоб знову життя відчути.
