Стискає горло безнадійний крик, Від жару вогняної панорами, Летять у синє небо душі книг, Мов крилами, тріпочуть сторінками. У піднебессі, в хаосі людей, Що вже забули сльози, біль і горе, Сидить в човні старий Хемінгуей, І по тарілках розливає море. Спить на балконі втомлений Шекспір, Монтеккі-Капулетті вщент розбиті, Екзюпері, крилатий до сих пір, Шепоче вічне — «що я міг зробити?..» Дадзай за Муракамі п’є саке, А Достоєвський хмурить темні брови — Бо книжечки на русском языке, Горять так само, як книжки на мО́ві! І знову провтикав письменник Бог, З байдужості, чи може випадково, Так, як колись прогавив Сандормох, Голодомори і будинок «Слово»… Горить Багряний кольором своїм, Горить Тарас, ФранкО́, і ЛЕ́ся з ними, Ріка Почайна заховалась в дим, І хрест забрав на небо Володимир! На попелі думок і вічних слів, Звучить планета, мов дірява флейта, І згадує, як вогнища палив, Німецький задоволений єфрейтор…
