Ніч пливе над тихими домами на чорнильно-синіх парусах. Хтось говорить ни́шком із бога́ми про буденні і земні діла. П’ється сидр мі́сячний з бідо́нів, сяє в келихах Чумацький Шлях… боги — ве́летні, а люди – гно́ми, і це не зміни́ти нам ніяк Двері в невідо́мі небокра́ї ніч нам відчиняє неспроста — десь на вічному шляху до раю світить нам сузір’я Христа… І коли сумуєм, що самотні ніч торкає серце, мов свіча — і в безме́жжі зо́ряної повно́ти чутно подих вічного життя… І коли здається — все минуло, і немає віри у серцях, хтось бере за руку ніжно, чу́ло, І танцює янгол в небесах. Двері в невідо́мі небокра́ї ніч нам відчиня́є неспроста — десь на вічному шляху до раю світить нам сузір’я Христа…
