Моя Україна — окраєць запашного хліба з медом, І молоко на губах — зранку, навесні. Вона не квапиться, не міряє себе Чужими картами й гучними іменáми. Вона встає, коли ще тихо за вікном, Рівняє світло, піднімає плечі. Не для парáдів — просто, щоб іти І знати: день сьогодні буде чесним. Моя Україна — у серці, не в словах, У сміху, що проростає крізь тривоги. У кожного — своя, І цим вона жива, Бо не просила дозволу у Бога. Моя Україна — вишиванки як нові, Збережені крізь голодомори й війни. Їх міль не їсть, бо пам’ять — не музей, А теплий дім із відчиненими дверима. (І міль давно живе в сусіда.) Тут солов’ї співають без журби, Не для легенд — для ранку і дороги. І дзвóни не лякають тишину, А вчать її тримати рівну спину. Моя Україна — у пóгляді жінок, У спокої, що сильніший за бурю. У кожного — своя, Не гучнá, не свята, А справжня. І тому — така потрібна. Моя Україна — втомлені собори, Камінь пам’ятає більше, ніж ми. Дзвóни не лякають, не кличуть до бою, Вони нагадують: ти ще живий. Тут час не зламав ні стіни, ні тінь, Він просто навчив їх мовчати глибше. І навіть у трíщинах старих стін Є спокій, якого ніде не більше. Моя Україна — різна, жива, Зі шрамами, гумором і пам’яттю. У нас є мрія — не гучна, одна, І ми йдемо до неї кожен своїм кроком. Моя Україна — це люди поруч, Без звань, без пафосу, без «ти хто». Я зайду по каву — і мені допоможуть, Бо тут так заведено вже давно. І господар бізнесу, і хлóпець за стійкою Говорять зі мною, як з рівній — просто. Тут гідність не в кабінетах і формах, А в інтонації й прямому погляді. Хтось бачить поле, Хтось — місто вночі, Хтось — дім, куди бажає повернутись. Вона не одна — Вона різна у всіх, І в цьому її невразливість. Моя Україна — не край і не тінь, Не «десь на мапі», не чиясь окраїна. Вона — там, де любов не боїться світла, І кожен каже: Ось вона. Моя Україна. ------------------ My Ukraine is a crust of warm bread with honey, Milk still on the lips — in the morning, in spring. She doesn’t rush, doesn’t measure herself By чужі мапи or loud borrowed names. She rises when it’s still quiet outside, Straightens the light, lifts her shoulders. Not for parades — just to walk forward Knowing: today will be an honest day. My Ukraine lives in the heart, not in slogans, In laughter that grows through anxiety. Everyone has their own — And that’s why she’s alive: She never asked God for permission. My Ukraine is embroidery kept like new, Carried through famines and wars. Moths don’t eat it — because memory isn’t a museum, It’s a warm home with open doors. (The moths live next door anyway.) Here nightingales sing without sorrow, Not for legends — for morning and the road. And bells don’t frighten the silence, They teach it how to stand upright. My Ukraine is in women’s eyes, In a calm stronger than any storm. Everyone has their own — Not loud, not holy, Just real. And that’s why it’s needed. My Ukraine is tired cathedrals, Stone remembers more than we do. The bells don’t call to war, They remind you: you’re still alive. Time hasn’t broken these walls or shadows, It only taught them deeper silence. Even in the cracks of old stone There’s a peace you won’t find anywhere else. My Ukraine is different, alive, With scars, humor, and memory. We have a dream — a quiet one, And we walk toward it, each in our own step. My Ukraine is the people nearby, No titles, no pathos, no “who are you.” I stop for coffee — and someone helps, Because that’s how it’s always been. A business owner and a kid behind the counter Speak to me as an equal — simply. Dignity isn’t in offices or uniforms, But in tone of voice and a direct gaze. Someone sees a field, Someone — a city at night, Someone — a home they long to return to. She is not one thing — She is different for everyone, And that is her strength. My Ukraine is not an edge, not a shadow, Not “somewhere on the map,” not anyone’s borderland. She is where love is not afraid of the light, And everyone can say: Here she is. My Ukraine.
