Рясний садок – Борис Грінченко

Рясний садок і затишний я знаю І знаю там ще вишню я одну — Було не раз, турботний, дожидаю Я в той садок її, мою весну. Але ж тепер чому її немає? Чом вишня та стоїть в самотині І так, як перш, до мене не схиляє Гілки свої квітущі й запашні? Я жду її,— і в тиші одинокій Хвилини йдуть, неначе довгі роки, Ще треба ждать, а серце ж то не ждеї Хвилина… дві… і — ось уже я чую Крізь тишу ту безгучную, німую Мов шелест там, немовби хтось іде.