Темрява (Байрон)

Я бачив сон — не все там сном було. Погасло сонце ясне: темні зорі Без променя і без шляху блукали У безмірі, і крижана земля У темряві наосліп кружеляла. І наставала ранішня пора, Й минала, дня по собі не привівши. Загибелі своєї певний, люд Колишні пристрасті забув. Завмерли Усі серця в одній молитві: світла! І жив при вогнищах народ; і трони, Палаци вінценосних королів, Хати, пристанища всього живого — На вогнищах згоряли. І вогонь З'їдав міста; і юрмилися люди На згарищах, щоб глянути востаннє, Запам'ятати лиця дорогі. Були щасливі ті, кому вулканів Присвічували смолоскипи з гір... Весь світ знімів у болісній надії... Ліси підпалено; та вже й вони Щоденно танули; тріщали, тліли, Валились чорні кістяки дерев; І ширився навкруг похмурий морок. І при останніх спалахах заграв Зринали з темноти якісь химерні Людські обличчя. Хто лежав у пітьмі, Закривши очі, й плакав із одчаю; Хто, голову понуривши, всміхавсь; І заклопотано метались інші У пошуках поживи для вогню, І в бездумі вдивлялися у небо — Печальний саван мертвої землі; І падали з прокльонами додолу, І скреготали й вили у пилу, І злякані птахи кружляли з криком, Махали непотрібними крильми. І, страхом скорені, вже й хижі звірі Йшли до вогню; і гади між людьми Клубочились, сичали й не кусали; А люди били їх собі на харч... І спалахнула враз війна, якої Давно не відав люд; і знову кров Лилась за їжу; і осібно кожен Сидів у темряві й понуро їв. Любові не було. Єдина думка Опала всіх: ганебна близько смерть. Нестерпний голод пік людей. І гинув У муках люд. Гнили кістки і трупи Неховані. Кістяк гриз кістяка. І пси голодні кидались на власних Господарів. Один лиш вірний пес Небіжчика-господаря не зрадив. Він одганяв голодних і лихих Людей, птахів і звірів, доки інша Пожива надила голодні пащі. Та сам не їв нічого, тільки вив, Вив жалісно, лизав холодну руку, Що вже погладить не могла його Ласкаво. Та нарешті й він сконав. Весь люд помалу вимер, тільки двоє На все велике місто залишились; Це вороги були. Зійшлись вони, Де вівтаря ще тліли головешки. Було чимало там святих речей Не для святого вжитку. І руками, Холодними й кощавими, вони Враз попіл розгребли; диханням кволим Роздмухали вогонь і, як на сміх, Їм видно стало, і вони обидва,— Не відавши, кого тут голод звів Із написом страшним на чолі — Ворог,— Нараз поглянули лице в лице, Із жаху крикнули і впали мертві. І світ став пусткою. І вся земля, Колись могутня й велелюдна, нині Чорніла грудою, без трав, дерев, Без люду, без життя. Вже не було Весни і літа, осені й зими. Лиш хаос смерті був. Моря, озера І ріки — все ущухло. Рух завмер В німій безодні. На морях змертвілих Безлюдні кораблі гнили. І щогли Шматками осипались. І вода Не плюскала, не хвилювалась. Шторми Навік вляглись. І канули припливи У небуття, бо місяць — їх владар — Давно сконав. І в сонному повітрі Вітри зів'яли. І не стало хмар, Бо пітьмі поміч їх була вже зайва,— Навіки Всесвіт в темряву запав.