Живої тиші дайте хоч ковток, бо задихнусь у реві цього міста! За стільки літ, за кроком крок і крок – таки не став я, певне, реалістом. Спішу хутчій до мами у село, як дикий звір у схованку підпільну, де запашними соками зело відкриті рани зцілює, де вільно моя душа літає серед мальв, між чорнобривців, соняхів і маків, з потічка п’є розтоплений кришталь і наслухає пошепти всілякі… Духмяних слив набравши сповиток, вернуся знов місить буденне тісто. Живої тиші вип’ю ще ковток, щоб не сконати в суєтності міста.


