Song Cover Image

Пролог (Франко)

На романтичного коня сідаю. Крилатий звіру, не пручайсь, не ржи! Неси мене, куди я загадаю, На фантастичні ті шпилі біжи, Де вихор грає, стогне гомін гаю, Де на вузькій, мов ниточка, межі Фантазія і дійсність спина в спину Глядять у мрій квітчастую країну. Неси мене у ліс, той ліс казочний, Високий, темний, що, мов море, гра, Що зелені вдягає стрій святочний І широко свій килим простира, Що пахощами дише, свіжий, сочний, Де в таємничій тіні б’є нора, Де між корчів потік біжить до ціли, Коряві вільхи озерце обсіли. Той ліс – зразок ще первісного світа, Де нікому природу маскувать; Морозом бита, ярим сонцем гріта, Вона лиш те живить що має міць тривать. У всю красу, у весь свій страх одіта – Однако їй кормить і руйнувать; Життя і смерть тут ходять без розлуки, Крик розкоші й важкі конання муки. На пнях гнилих зелена брость пишаєсь, Серед кісток вовчиця кормить плід; У тіні дуба рій комашок граєсь, І того ж дуба підгриза їх рід; Ось гадина на сонці вигріваєсь, Метелик треплесь, медом дише цвіт, А по верхів’ях тиха дума ходить, Одно тут лоно і вбиває й родить. В той ліс як часто я літав думками, Коли було нестерпно між людьми! Тут дикими втішався я квітками, Тут віддихав я повними грудьми, Тут доторкавсь тремтячими руками Великих тайн: хто ми і пощо ми? Тут силогізмів сіть думок не ловить, Природа серцю щиру правду мовить. І був той ліс мені як рідна мати, Що вцитькує тривогу навісну. У спеку клав під тінь розкішну спати І свистом дрозда знов будив зі сну… Я плакав, як прийшлось його лишати І шлях верстать по грудді та терну. Я знав: хоч де кораблик мій приб’ється – Найкраще тут минуло й не вернеться. І я пішов. Літа йшли за літами… Я сивію, огонь згасає мій… Чимало сил потратив я без тями, Чимало я похоронив надій! Лиш ліс отой пахучими вітками Махав мені, бринів, мов мушок рій, Що п’є мов сонця блиски золотаві, – Так він все свіжий був в моїй уяві.