Леся Українка — «Хотіла б я піснею стати…»

Хотіла б я піснею стати, Що лине над краєм степів. Хотіла б вітрами шептати, Як давній поклик землі. Хотіла б торкнутись світанку, Що сходить над тихою ріллею. Хотіла б вплітатись у ранки, Де предки ідуть над водою. Несла б я голос повільний, глибокий, Мов хвиля нічного Дніпра. Лягала б на серце м’якими кроками, Торкалася б давнього добра. Хотіла б я піснею стати, Що тихо пливе у віки. Хотіла б землею дихати, Шуміти вітрами м’якими. І хай би лунала дорога, Що веде крізь тумани й дими. І хай би промовила змога Згадати тих, хто жили до нас. Світанок встане… світло дихає… Озветься степ своїми глибинами. Світанок встане… тиша стихає… І пісня йде між поколіннями.