Леся Українка — «Contra spem spero!» (1890)

Гетьте, думи, ви, хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать, І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу темную нічку невидну Не стулю я повік золотих, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних шляхів. Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!