Кава

Давайте… без гучних заяв. Спочатку — кава. Я ще не тут. Я десь між снів, Між сотні справ і зайвих слів. Світ вже біжить, а я стою, І мовчки чашку обійму. Вона не скаже: «Все мине». Не обіцяє змін на все. Та перший ковток — і на мить Уже не так страшенно жить. Дві ложки тиші. Трохи тепла. І ось людина майже ожила. Ще одну. І можна жити. Ще одну. І світ любити. Не назавжди. Хоча б до двох. Кава — це маленька пауза для себе. Хтось п'є американо без, Хтось молоко ховає в стрес. Хтось каже: «Тільки без цукру», А потім торт бере собі. У кожного свій ритуал, Свій кухоль, зерна, ідеал. І поки сперечається світ, Ми просто робимо ковток. – Це залежність? – Ні. – Це культура. Ще одну. І можна жити. Ще одну. І світ любити. Не назавжди. Хоча б до двох. Кава — це маленька пауза для себе. На зустріч — кава. На вокзал — Кава. Бо хтось не доспав. Розмова складна? Каву дай. Робота стала? Наливай. Коли не знаєш, що сказать, Є геніальне: «Може, кави?» І можна просто помовчати, Відклавши світ, думки і справи. Ми так багато хочем встигти, Так мало вміємо спинитись. І чашка каже без моралі: Сядь. Не поспішай. Я ще гаряча. Ще одну. І можна жити. Ще одну. І світ любити. Хай за вікном усі біжать. Ми маєм право п'ять хвилин не поспішать. Кава не вирішує проблем. Але проблеми після кави мають значно пристойніший вигляд. Ще одну?