боги кличуть все гучніше

куплет 1: на мапі знову чужі кордони і тіні міст, дя несу свій меч крізь тінь і рани вітер знає — там горіли храми кров і сіль роз’їла перші шрами але серце ще не стало каменем ночі довгі, мов чужі дороги і вогонь в очах давно не строгий та я йду, бо кличуть мене боги крізь туман, де сплять старі тривоги приспів: а сліди на попелі — то мій шлях, де не буде слави у небесах лиш земля тримає мене в руках — я повернусь, якщо впаду в траву я втомився, але не впаду, я кричав, але тепер мовчу, та у серці тліє ще свічу — поки дихаю, стою. куплет 2: я бачив братів у чорній тіні і чув крик ворогів у рівнині але пам’ять тримаю, як клинки сині — холод гострий, та він мені звичний води річки змиють біль поволі і земля підкаже мені волю та поки йду, не прошу я долі — я йду тим шляхом, що взяв у боях приспів: а сліди на попелі — то мій шлях, де не буде слави у небесах лиш земля тримає мене в руках — я повернусь, якщо впаду в траву я втомився, але не впаду, я кричав, але тепер мовчу, та у серці тліє ще свічу — поки дихаю, стою. фінал (шепотом, у дроні): поки дихаю… стою… поки дихаю… стою…е більше нема вікон сірий дим лягає на долони наче пам’ять, що не знайде спокою