Короткі миті щастя, наче спалах літа, Торкнулися долонь — і розчинились знов. Я бережу мовчання, де живе молитва, Де час не забере ні пам’ять, ні любов. Я вчусь радіти звичним дрібницям, Ловити сонця промінь у ранковій росі. Та мрії, мов птахи, здіймаються за обрій, Лишаючи мені їх тіні у душі… Одні з моїх бажань тихенько проросли, Неначе перші квіти після довгої зими. А інші стали білим димом між моїми днями. Так і не дочекавшись теплої весни, Я так хотіла щастя, без гучних чудес, Без зайвих обіцянок, пафосу й прикрас. Та часто після сонця приходив дощ із небес, І вчив мене мовчанню замість теплих фраз. Були ночі, коли мовчали навіть сни. І сльози знали шлях швидше, ніж слова. Та кожен новий ранок, всупереч пітьмі, Приносив усмішку, що ще була жива. Літо непомітно вислизало з рук, Несучи запах яблук, квітів і дощів. Я зрозуміла: час не робить крок назад, Та залишає спогади назавжди в душі. Можливо, щастя — це не те, що назавжди. Воно просто іноді може приходити. На кілька теплих днів, на погляд, на обІйми. Щоб потім стати пам’яттю, яку ніколи вже не зможеш відпустити. Тепер, коли літо повільно гасне за вікном, Я вже не рахую втрат і нездійснених бажань. Бо десь під шаром втоми, під попелом розмов Ще тихо б’ється серце попри тягар прощань. І якщо колись знову усміхнеться життя, Я вже не проситиму в нього вічності. Лиш попрошу у долі ще один світанок, Щоб відчути тепло безтурботної радості...
