Про чесноти (Фауст)

Скажи, яка найвища з всіх чеснот, Що сяєвом царське чоло вінчає, Що володар завжди являти має? То справедливість! Всього, що народ Бажає, любить, вимагає, просить, Усього того в цісаря задосить. Та що з того, що в нім є серця доброта, І мудрість розуму, й правиці щедрота, Коли неправда навкруги панує, Лихеє лихо тут і там лютує? Поглянь відціль, де твій пишає трон, На весь свій край — страшний побачиш сон! Біда біду в тім біднім царстві плодить, Несправедливість всюди верховодить І беззаконство стало за закон. Той краде вівці, той дружину, Той свічники й хрести з церков, І злодіям немає впину — Те споживуть і крадуть знов… Ідуть до суду потерпілі, Де сяє в мантії суддя, — І там злочинці знахабнілі Законом крутять без пуття; Співвинуватці їм поможуть (Скрізь має силу брат чи сват!) І всю вину на того зложать, Хто Богу душу винуват. Весь світ у прірву западеться, Коли сумління в нас мовчить; Хіба ж чуття тут розів’ється, Що справедливості навчить? Перед хабарником підлесним Усякий голову схилив; Суддя ж, що покарать не вмів, Уже не може бути чесним. Я фарби згущую? Так ні ж! Картина в нас іще чорніш.