Song Cover Image

Лісова ідилія (Франко)

“Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних покликів до бою, Без сварів мудреців і дурнів, Без горожанських тих котурнів! Пісень свобідних і безпечних, Добутих із глибин сердечних, Де б той сучасник, горем битий, Душею хвильку міг спочити”. Ах, друже мій, поет сучасний – Він тим сучасний, що нещасний. Поет – значить, вродився хворим, Болить чужим і власним горем. В його чутливість сильна, дика, Еольська арфа мов велика, Що все бринить і не втихає: В ній кождий стрічний вітер грає. А втихне вітрове дихання, Бринить в ній власних струн дрожання. Негармонійний згук той, друже! Він дразнить слух і нерви дуже, Наяві дразнить, сон тривожить, Вертить докором, зло ворожить, Жене тебе, де кроком рушиш, Кленеш його, а слухать мусиш. Так не жадай же, друже милий, Щоб нас поети млою крили, Рожевим пестощів туманом, Містичних візій океаном, Щоб опій нам давали в страви, Щоб нам співали для забави! Най будуть щирі, щирі, щирі! І що хто в життьовому вирі Спіймав – чи радощі, чи муку, Барвисту рибу чи гадюку, Алмази творчості блискучі, Чи каяття терни колючі, Чи перли радощів укритих, Чи черепки надій розбитих – Най все в свої пісні складає І співчуття не дожидає. Воно прийде! Слова – полова, Але огонь в одежі слова – Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.