
“Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних покликів до бою, Без сварів мудреців і дурнів, Без горожанських тих котурнів! Пісень свобідних і безпечних, Добутих із глибин сердечних, Де б той сучасник, горем битий, Душею хвильку міг спочити”. Ах, друже мій, поет сучасний – Він тим сучасний, що нещасний. Поет – значить, вродився хворим, Болить чужим і власним горем. В його чутливість сильна, дика, Еольська арфа мов велика, Що все бринить і не втихає: В ній кождий стрічний вітер грає. А втихне вітрове дихання, Бринить в ній власних струн дрожання. Негармонійний згук той, друже! Він дразнить слух і нерви дуже, Наяві дразнить, сон тривожить, Вертить докором, зло ворожить, Жене тебе, де кроком рушиш, Кленеш його, а слухать мусиш. Так не жадай же, друже милий, Щоб нас поети млою крили, Рожевим пестощів туманом, Містичних візій океаном, Щоб опій нам давали в страви, Щоб нам співали для забави! Най будуть щирі, щирі, щирі! І що хто в життьовому вирі Спіймав – чи радощі, чи муку, Барвисту рибу чи гадюку, Алмази творчості блискучі, Чи каяття терни колючі, Чи перли радощів укритих, Чи черепки надій розбитих – Най все в свої пісні складає І співчуття не дожидає. Воно прийде! Слова – полова, Але огонь в одежі слова – Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.

