Фауст (сам)

Іще його не зрадила надія; Копається в гноїську, скарб шука, А знайде часом черв’яка, То, дурень, і тому радіє… Як міг цей голос пролунати в час, Коли тут вився духів рій таємний? Та дякую тобі я на цей раз, Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний! Ти з пут відчаю визволив мене, Бо я вже мало глузду не позбувся: Видіння те було таке грізне, Що перед ним я карликом почувся. А я ж гадав, що, образ божества, Я вже зирнув у істини свічадо І поринув у вічне сяйво радо, Земного збувшися єства; Я був уже, мов світлий херувим, Спроможний всю природу обійняти, У насолоді творчій богувати; За це зухвальство я діждавсь одплати, Упавши в прах під словом громовим… Мені з тобою не дано зрівнятись, Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись, А вдержати — снаги не стало в нім. Таким малим, таким великим Я чувся в ту блаженну мить; Та вверг мене ти владним скриком Ізнову в людську безвихідь. Куди ж іти? Чого тікати? Чи відректись від давніх мрій? Своїми ж вчинками ми ставимо завади Собі в дорозі життьовій! На всі високі духу поривання Матерія лягає тягарем, І, благ земних досягши обладания, Найвище з благ оманою ми звем, І почуття, і пориви натхненні Ми в суєті розгублюєм буденній.