Trop d’émotions, ou pas assez ?

Je pleure un peu quand les gens me déçoivent, Juste une larme discrète, pas de drame, hein. Puis le matin, terrasse, noiset et croissant frais, Avec toi qui souris, sans sirène, sans alerte. Et là, d’un coup : « Mon Dieu, quel beau jour, putain ! » Le soleil caresse la tasse, la vie semble douce… Mais bon, on sait tous les deux que ça va pas durer. Trop d’émotions, ou pas assez ? Je ris de bonheur par bribes, par miettes. Je pleure de fatigue quand le cœur se serre. J’en ai marre des vagues, marre de la mer. Je veux un bouton « off », juste pour respirer, Mais sans émotions… bah, je serais qui, moi ? Un robot au café, qui commande un expresso froid ? J’ouvre les news, la tête tourne, l’angoisse monte, Tirs sur la ville où mes vieux attendent encore. Je ris jaune devant les clowns de la propagande, « Sérieux, y en a qui gobent ça ? C’est pathétique, franchement. » J’appelle mon frère au front, voix qui tremble un peu, Fierté qui brûle dedans, peur qui gèle les os. Et mes poings se serrent devant les ruines filmées : « Quel droit ils ont eu, ces salauds ? Le droit du plus fort ? Pff… » Et puis j’entends encore une ode à une beauté de moscovie — Quelqu’un chante tendrement en français la Sibérie, l’Amour (river), des yeux couleur de braise. Et moi je me demande : naïf ? payé ? ou simplement en mission ? Parce que le soir, la demoiselle lit les news russes et rit de lui devant sa famille : « Regardez comme je les ai eus, ces vieux naïfs de l’Occident. » Elle — Raskolnikov. Lui — la vieille prêteuse qui donne l’argent. Tout le monde a lu ça, non ? Tout le monde connaît la fameuse « âme moscovite », n’est-ce pas ? Ha-ha. Je me demande juste : en 1943, leurs grands-pères auraient-ils chanté des chansons pour les Berlinoises ? Non. Ils auraient eu de la pudeur… ou de la peur. Trop d’émotions, ou pas assez ? Je m’énerve, je m’espoire, je m’effondre, je rebondis. C’est lourd, c’est beau, c’est épuisant, c’est vivant. Mais là, franchement, j’suis crevée des sentiments. J’veux plus sentir, plus espérer, plus avoir mal. Ou alors… juste un peu, dosé, comme un café serré. Pas toute la tasse d’un coup, hein. Juste une gorgée. Je pleure doucement, je ris par éclats brefs, Je m’inquiète, je m’indigne, je m’émerveille… un peu. Et si c’était ça, être humain en 2026 ? Trop d’émotions… Mais sans elles, bordel, qu’est-ce qu’il resterait ? Un croissant froid et un cœur en pause. Allez, ressers-moi un noiset. On continue. ----------- переклад українською: Назва: Забагато емоцій, друже, чи недостатньо? Я трохи плачу, коли люди мене розчаровують, Лише одна тихенька сльоза — без драми, еге ж. А потім зранку — тераса, нуазет і свіжий круасан, Ти усміхаєшся поруч — без сирен, без тривоги. І раптом я кажу: «Боже, який прекрасний день, чорт забирай!» Сонце гладить чашку, життя здається таким лагідним… Але ж ми обоє знаємо — це довго не триватиме. Приспів Забагато емоцій чи замало? Я сміюся від щастя — уривками, крихтами. Плачу від утоми, коли серце стискається. Мені набридли хвилі, набридло це море. Хочу кнопку «вимкнути» — просто щоб перевести подих. Але без емоцій… ким би я була? Роботом у кав’ярні, що замовляє холодний еспресо? Відкриваю новини — голова паморочиться, тривога зростає. Обстріли міста, де мої старенькі все ще чекають. Я гірко сміюся з клоунів пропаганди: «Серйозно, хтось у це ковтає? Це ж просто жалюгідно». Телефоную брату на фронт — голос трохи тремтить. Гордість палає всередині, страх морозить кістки. І кулаки стискаються, коли дивлюся на зруйновані міста: «Яке вони мали право, ці покидьки? Право сильного? Пф…» А потім знову чую оду якійсь красуні з Московії — Хтось ніжно співає французькою про Сибір, про Амур, про очі кольору жару. І я думаю: наївний? проплачений? чи просто на завданні? Бо ввечері ця панянка читає російські новини і сміється з нього перед своєю родиною: «Дивіться, як я їх провела, цих старих наївних західняків». Вона — Раскольников. Він — та стара лихварка, що дає гроші. Усі ж це читали, правда? Усі знають цю знамениту «московітську душу», чи не так? Ха-ха. Я лише думаю: у 1943-му їхні дідусі співали б пісні про берлінок? Ні. Вони б мали сором… або страх. Забагато емоцій чи замало? Я злюся, сподіваюся, падаю, знову підводжуся. Це важко, це красиво, це виснажує — але це життя. Та чесно кажучи — я вже втомилася від почуттів. Хочу більше не відчувати, не сподіватися, не боліти. Або хоча б трохи — дозовано, як міцну каву. Не всю чашку одразу. Лише ковток. Я тихо плачу, сміюся короткими спалахами, Тривожуся, обурююся, трохи захоплююся… Може, це і є — бути людиною у 2026? Забагато емоцій… Але без них, чорт забирай, що б залишилося? Холодний круасан і серце на паузі. Ну що ж — налий мені ще один нуазет. Життя триває.