Так Тихо… Ніби після шторму… Після всіх слів… Які так і не стали правдою… Розчаруйся вже нарешті остаточно… Без ілюзій… Без драми… Без прикрас… Бо чекати — це дурість необачна, Як вбивати себе щодня по сто раз. Купи собі той Довбаний Букет Сама! … Без приводу... Без чиїхось теплих рук… Бо люди часто залишають нам рубці на серці, Коли клянуться врятувати від розлук. І кожне «А може…» Повільно тягне на дно… Та серце втомлене, Вже не чекає нікого… нічого… Живи далі… тихо, як умієш… Без зайвих слів… і марних сподівань… Ми дорослішаєм не тоді, коли мудрієм, А від втоми… болю, і довгих мовчань… І вже не проси нікого лишитись… Не тримай тих, хто сам захотів піти. Бо найбільша сила — не когось любити… А після всього - себе справжню віднайти. Не всім дано лишатися навіки… Не всім любов важливіша за страх… Хтось легко ставить крапку в цілій книзі, Залишивши лиш попіл у твоїх руках… Тож розчаруйся нарешті!!! Це навіть лікує… Хоч спершу і тисне гірше за пітьму… І поміж всіх, хто серце твоє руйнує, Навчися бути сама опорою йому! Без ілюзій… Без драми… Без образ…
