Любов (сл. Оксана Забужко)

А обійми стекли, як вода, І нічник нашу тінь роздвоїв... Не офіра, не пристрасть, не жар — Просто спроба лишитись живою. Із зачумлених стронцієм міст, Понад їх передсмертні муки Палахкоче легкий поміст — Переплетені голі руки. І допоки це сонце вночі, І допоки ці спалахи бистрі — Прокохай, продрижи, прокричи Цю — останню! — хвилину на вістрі! Розчахнувши нічні дзеркала, Мов портрети, із рами виходим — Але з вуст, шорсткий, як зола, Осипається подих... Так, немов відітхнути хотів — А легені навиліт пробиті, Й ціпеніють відбитки тіл У зім'ятім гарячім повітрі. Ах, звідкіль це, і як, і чом Цей мертвотний відсвіт на стелі? Глянь, мій милий, що там, за вікном? Подививсь і сказав: — Пустеля...