Фауст (сам)_2

Фантазія почне свій смілий льот, Об вічності черкаючися грані, Та розмах той повужчає зарані В мутному вирі часових незгод. Вгніздиться в серці глибоко турбота І невсипущая скорбота, Прогонять радощі, захмарять супокій, Приймаючи щоразу вид новий: То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти, Вода, вогонь, отрута, ніж; Нема загрози — а дрижиш, Нічого не згубив — а мусиш щось жаліти… Не рівня я богам, і знаю, що це так; Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак, Що вплаз живе і землю риє-пушить, Поки його чиясь нога роздушить. Хіба ж не пил то, з безлічі полиць Злітаючи, мій мозок сушить? Не мотлох то, що тисяччю дрібниць Мене в цім затхлім світі душить? Чи ж тут знайду, чого шукав? Пощо мені у сотнях книг читати, Що рід людський завжди і скрізь страждав, А хто-не-хто і щастя міг зазнати? Чом вищиривсь ти, черепе пустий? Твій мозок, як і мій, колись серед туману Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій, До правди рвавсь, і потрапляв в оману. Стоять, мене на глузи беручи, Вали, зубці, колеса, кулі… Біля дверей б’ючись, я мав вас за ключі, — Та ви мені замка не відімкнули… Бо, повна тайн і білим днем, Природа не відслонить запинала, І що вона тобі від духу заховала, Того не витягнеш гвинтом і важелем.