Ми придумали міру для всього: де замало, де досить, де край. Що вважати невдалою спробою, а що — кроком у власний рай. Ми придумали «досконало», щоб було з чим себе порівняти. І відтоді нам вічно замало — треба кращими й вищими стати. В одного вершина — це тиша, в іншого — залишений слід. І щоразу, піднявшись ще вище, ми інакше вже бачимо світ. А що буде, коли ми прийдемо? Коли більше не треба рости? Коли все, що шукали, знайдемо — чи захочеться далі іти? Може, обрій тому й відступає, що до нього не можна дійти. Може, сенс не у тім, що чекає, а у тому, що хочеться йти. Ми дали невідомому назви: випадковість, порядок і час. Щоб хоча б на хвилину уявити, ніби світ зрозумілий для нас. Ми проводимо власні кордони: ось початок, ось правильний бік. Та реальність не вмістять шаблони, що для неї придумав наш вік. І у кожного власна вершина, кожен з власним бажанням ішов. Для одного — шляху половина, інший все, чого прагнув, знайшов. А що буде, коли ми прийдемо? Коли більше не треба рости? Коли все, що шукали, знайдемо — чи захочеться далі іти? Може, обрій тому й відступає, що до нього не можна дійти. Може, сенс не у тім, що чекає, а у тому, що хочеться йти. Ми так хочемо жити без кризи, без розриву між «є» і «могло». Щоб нарешті усе стало цілим, щоб усередині вже не пекло. Щоб не треба шукати причини, міняти себе і свій світ. Та коли вже нема що змінити — чи не зникне потреба іти? Може, криза приходить не завжди, щоб ламати знайомі світи. Може, просто учорашнє «досить» вже сьогодні замале для мети. А що буде, коли ми прийдемо? Коли більше не треба рости? Коли все, що шукали, знайдемо — чи захочеться далі іти? Може, обрій тому й відступає, що до нього не можна дійти. Може, сенс не у тім, що чекає, а у тому, що хочеться йти. Ми придумали власну вершину, щоб було куди далі іти. Та щоразу, піднявшись до неї, бачим обрій нової висоти.
