Мелодія часу (О. Мачула)

Пливуть думки у веремії часу, як за водою пущені човни. Ілюзії античного Парнасу перетікають у Морфея сни. Причалюють і падають безладно на дно осінніх довгих вечорів. А вибратись уже буває складно – бракує ранкам теплих кольорів. І тоне день у мряці листопада, дощами плаче прямо на ріллю. Запалить вечір Місяця лампаду і скрипку налаштує скрипалю. Та віоліна додає зажури, підтримує її сумливо альт. Мелодія звучить крізь часу мури і зорями стікає на… асфальт. Нещадний часе, монстре неупинний, куди несеш ілюзії мої? Десь їх чекає вже причал нетлінний і мовчазні сновиди-солов’ї… Та я прямую на зарінок долі, аби не чути ту невтішну гру. І лиш борвій у ковиловім полі весняних мрій зриває машкару…