Вона мовчить, коли мовчання — вчасне, Не розсипає слів на вітер день за днем. В її очах ховається світанок ясний, Що зігріває серце теплим днем. Вона давно не міряє людей, Ні гаманцем, ні гучністю промов. І серед сотень правильних ідей, Завжди знаходить людяність і любов. Кажуть, є люди, як ранній світанок, Що входять у долю без зайвих причин. Вона саме з тих, хто торкається серця, Не гучністю слів, а теплом мовчазним. Кажуть, є люди, яких не забути. Хоч скільки доріг розійдеться в житті. Бо світ після них вже ніколи не буде Таким, як колись… до цієї миті. Комусь здавалась надто мовчазна, Комусь — незручна через правоту. Та ті, хто бачив серце без прикрас, Уже не забували доброту. Вона приходить тихо, без прикрас, Неначе світло у ранковому вікні. І ті, хто хоч на мить зустрівся з нею раз, Чомусь стають добрішими самі. Не кожен здатен серцем упізнати Тих, хто не вміє жити напоказ. Бо справжні люди не шукають світла… Вони самі стають тим світлом, І тихо світять для всіх нас… Якщо одного дня зустрінеш таку, Не поспішай пояснити словами. Є люди, що входять у серце без стуку І тихо залишаються з нами. Бо ті, хто дарує тепло без причини, Не просять нічого у долі взамін. Вони непомітно запалюють серце… І світ стає трішки добрішим без зайвих слів.
