
Ласкаво просимо в театр кісток! Ви кажете: «Тіло — це клітка! Оболонка для вічних ідей!» А я вам сміюся в обличчя — і сам не виходжу з ролей. Тут грають гормони і досвід, утома, бажання і кров. Життя міняє мій почерк, а може змінити й любов. Яка моя версія справжня — до вчора чи та, що ще зробить останній крок? Хто вибере мить для спасіння і решту відкине, як брак, у театрі кісток? Моє «Я» — не вічна субстанція! Та й не порожній міф! Це нитка, що шиє в єдине мій досвід, мій спогад і гнів. Ніякого привида, друзі, немає у цій машинерії. Я — голос живої, чутливої, здатної вчитись матерії! «Мій власний характер!» — кричу я. І чую вчорашній мотив. Чужі необачні слова… А я з ними стільки прожив. Мій страх пам’ятає кімнату, якої давно вже нема. Я вийшов — а голос лишився і досі говорить: «Дарма». Та навіть упізнаний голос у власному «Я» — уже переміна в мені. Я вчуся тримати ту паузу — часом її вистачає на власне «ні». Моє «Я» — не вічна субстанція! Та й не порожній міф! Це нитка, що шиє в єдине мій досвід, мій спогад і гнів. Ніякого привида, друзі, немає у цій машинерії. Я — голос живої, чутливої, здатної вчитись матерії! А там, за лаштунками, ділять гріхи і чесноти, Жерці продають індульгенції, пишуть духовні банкноти. Всесвіту, власне, начхати, де зло і добро на землі. Мораль — це лиш те, як ми вчимося жити на цім кораблі. Вибачте, пастирі: я розрізняю людину і ваш папірець на столі. Щирість молитви не робить її істиною уві млі Моє «Я» — не вічна субстанція! Та й не порожній міф! Це нитка, що шиє в єдине мій досвід, мій спогад і гнів. Ніякого привида, друзі, немає у цій машинерії. Я — голос живої, чутливої, здатної вчитись матерії! Тож хай собі крутиться Всесвіт без цілі і без каяття! Гармонія — не нерухомість, а спосіб тримати життя. Коли ця жива машинерія більше не втримає такт, Не буде повторного виходу. Це вже кінець, не антракт. Можливо, хтось вийде із залу і раптом змінить свій крок — Бо в ньому інакше озветься почутий сьогодні рядок. Це просто історія. Але вже не тільки моя.

