У місті, де я нікого не знав, Ти виринула різко — прямо в шум. Світло миготіло, трамвай гуркотав, І мокрий асфальт чіплявся за шум. Ти сказала: “Йди”, — і я зірвався з місця, Ми різали кроками вузькі вулиці. Твій сміх був гарячий, як чай у поїзді, І серце вперше не мало де сховувать. І ми йшли, йшли Повз чужі вікна й мости. Я боявся ранку, Та хотів ще з тобою рости. Не відпускай мене (не відпускай) Хоч на одну ніч, Не відпускай мене (не відпускай) Поки ранок не зійде з віч. Ти — мій туман, Ти — мій тихий знак. Не відпускай мене, Навіть якщо це не так. Ми говорили про дрібниці, про дні, Про вивіски, шрами і старий двір. Ти сміялась, коли я губив слова, І місто текло, наче зім’ятий папір. На площі дрімав автобус, ніяк не свій, А ми були живі, як останній вогонь. Ти торкнулась руки — і цей короткий рух Залишив у мені свій тихий дзвін. І ми йшли, йшли Під блідою зоряною плів. Я знав, що пора, Та не знав, як сказати “живи”. Не відпускай мене (не відпускай) Хоч на одну ніч, Не відпускай мене (не відпускай) Поки ранок не зійде з віч. Ти — мій туман, Ти — мій тихий знак. Не відпускай мене, Навіть якщо це не так. А на ранок все стало прозорим, І твоє ім’я розтануло в ріці. Ти дивилась спокійно, без докору, Наче знала: ми були лише вночі. Я не просив ні “завжди”, ні “назавжди”, Лиш цей світлий слід на моїй долоні. Ти пішла у свій день, я — у свій, І ми стали легендою в кожній тіні. Не відпускай мене (не відпускай) Хоч на одну ніч, Не відпускай мене (не відпускай) Поки ранок не зійде з віч. Ти — мій туман, Ти — мій тихий знак. Не відпускай мене, Навіть якщо це не так. І якщо нас не буде знов, То хай лишиться ця ніч. Твої кроки в моїй пам’яті Й мій крик, що досі ріже тишу.
0/500