Прийшли у світ — не знали ми нічого, Лиш сонце малювало світ в вікні. Тягнули руки до нового, І вчились розрізняти день і ніч. Повзком долали ми дороги, Сміялись, падали, і знову підіймались. Іще не знали, що таке тривоги, Що за життя нам доведеться битись. Тоді весь світ здавався безкінечним, А час — таким далеким і чужим. Ми ще не знали, що життя — не вічність, І кожен день стає уже минулим. Світанок, день, вечір і ніч, Чотири, дві, а потім — три. Ми все життя кудись ідем, Але не знаємо куди. Світанок, день, вечір і ніч, Минають дні, роки, життя. Ми думаєм, що є ще час, Та час не має вороття. І ось уже на двох ми стоїмо, Самі собі господарі і судді. Комусь потрібен блиск і золото, Комусь — щоби навколо було людно. Хтось дні міняє на гучні розваги, Хтось топить вечори у келихах вина. Хтось з року в рік терпить образи, І гнів незгасний гріє їх душа. Комусь важливо завжди бути першим, Комусь — щоб ближньому жилося гірше. А коли хтось попросить допомоги — Ми відвертаємось, бо так для нас простіше. Ми маєм силу, маємо свободу, Здається буде вічним це життя. Та поки відкладаєм все на потім, То непомітно йдем у небуття. А потім сонце нижче над землею, І крок уже повільнішим стає. Третя опора поруч під рукою, А пам'ять все частіше в спогади веде. І раптом бачим скільки днів минуло, Та скільки слів не сказано залишилось. Стількох людей могли би обійняти, Та не до тих ми все життя тягнулись. Світанок, день, вечір і ніч, Чотири, дві, а потім — три. Ми все життя кудись ідем, Але не знаємо куди. Світанок, день, вечір і ніч, Минають дні, роки, життя. Ми думаєм, що є ще час, Та час не має вороття. І, може, зовсім не у тому справа, Хто помиляється, а хто правий буває. У кожного своя в житті дорога, І кожен сам її для себе обирає.
0/500