Маяки – Євген Маланюк

Рубенс, розкоші сад, затони забуття, Безлюбих м’язів плоть і пристрасть, і безсилля, Та безнастанно в них тече живе життя, Як в небі — синь, як в морі — вічні хвилі. Да – Вінчі — дзеркало затьмарених глибин, Де усміх ангелів спокусно-таємничий Під тінню льодовців, на тлі густих -ялин, Що з-поза них країна дивна кличе. Рембрандт — сумний шпиталь з Розп’яттям на стіні, Де сліз і молитов глухий не тихне гомін, Де спалюється бруд в страждальному вогні І крізь вікно ляга скісний зимовий промінь. Ти, Анджельо, — кордон, де тайна темноти Стирає вдивовиж усі ріжниці й межі Так, що з Гераклами сплітаються Христи Й примари-велетні могильні рвуть одежі. Роз’ярення борця і безсоромність фавна, Прачорний дух раба, що бурю береже, — Все злютував в одне зухвало і безправно Владика злочину — розлючений Пюже. Ватто — версальський баль, де вогники-серця, Немов метелики, кружляють в сяйвних хвилях. Де вічний маскарад і танці без кінця, І в глибині свічад вирує божевілля. Клублище шабашу, зародки в казанах, Там перед люстрами паскудства відьми коять, Дівчатка голі там чортів чарують — Гойя, Все, що ввижалося в його кошмарних снах. Делякруа — скупий суворий краєвид, Криваве лоно вод, важке скорботне небо І дивних сурм луна, немов зідхає Вебер, І темні духи зла поміж зелених віт… І цей гучний хорал, що душу нам пече, — Блюзнірства, молитви, прокльони, сказ, покута, Мов гомінка луна із тисячі печер — Для серця смертного — божествена отрута. Це — клич, повторений сотнями вартових, Крізь сотні рупорів ?— це накази могутні, Це .— пломінь маяків на сотнях скель стрімких, Відчайний крик ловців у пралісах безпутніх. І що це справді так — о, Боже, хай цей крик, Як доказ правоти горить і не згоряє, Хай цей пломінний зойк колує з віку в вік Й на межах вічности Твоєї умирає.