Ти всміхалась, мов пастка, Я ступив — і пропав. Твоє ім’я на язиці — Наче ніж поміж ребер. Ти сказала: «Будь поруч». Я сказав: «Я це знаю». Тепер тінь твоя живе В моїм телефоні й пальті. Я неправильно читав Твої очі — поволі. Думав, біль — це обіцянка, Думав, червоне — золото. І я знав, я знав: Ти — біда для мене. Та все одно тягнувся ближче, Наче так судилось нам. Ти притягнула мене, А потім дала впасти. Тепер твій сміх я чую У порожньому коридорі. Не та людина — та сама рана, Не та людина — та сама рана. Я знову повертаюсь До синця, що ти лишила. Не та людина — та сама рана, Не та людина — та сама рана. Ти ніколи не була моїм домом — Лише місцем, де я стікав кров’ю. Тепер потяг мчить повз мене, А я в нього не сідаю. Тільки дивлюсь, як скло Обертає моє лице на привида. Твоє останнє «заходь» Досі палить мені груди, Наче сірник серед снігу, Наче борг, іще не сплачений. Друзі кажуть: «Відпусти». Я кажу: «Я намагався». Та твій привид має руки І стискає надто міцно. Я втомився гнатися За тим, що першим мене різало. Та все ще хочу твого прокляття, Наче молитви навиворіт. І я знав, я знав: Ти — біда для мене. Та все одно тягнувся ближче, Наче так судилось нам. Ти притягнула мене, А потім дала впасти. Тепер твій сміх я чую У порожньому коридорі. Не та людина — та сама рана, Не та людина — та сама рана. Я знову повертаюсь До синця, що ти лишила. Не та людина — та сама рана, Не та людина — та сама рана. Ти ніколи не була моїм домом — Лише місцем, де я стікав кров’ю. Якщо подзвоню сьогодні вночі, Тобі буде хоч трохи не байдуже? Чи ти просто запалиш темряву І залишиш мене там? Я звів тобі трон З усіх своїх сумнівів. Тепер корона холодна, А кімната згасла. Не та людина — та сама рана, Не та людина — та сама рана. Я знову повертаюсь До синця, що ти лишила. Не та людина — та сама рана, Не та людина — та сама рана. Ти ніколи не була моїм домом — Лише місцем, де я стікав кров’ю.
