Минають дні, минає літо, А Україна знай горить, По селах голі плачуть діти - Батьків немає, шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари, сонце спить. Нігде не чуть людської мови, Звір тільки виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали... Аж поки снігом занесло... Не спинила хуртовина Пекельної кари.... Грілись на пожарі... Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквічала її рястом, Барвінком покрила, І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю убрану весною Вранці зустрічають. Рай та й годі! А для кого? Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть — огудять, Треба кров’ю домалювать, Освітить пожаром ; Сонця мало, рясту мало. І багато хмари. Пекла мало!.. Люде! люде! Коли то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде! Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть; а згадаєм - Так було і в Трої... З того часу в Україні Жито зеленіє; Не чуть плачу, ні гармати, Тілько вітер віє, Нагинає верби в гаї, В тирсу на полі. Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля. Така божа воля...
