Між нами — цілі світи, і в одному із них — ми. Тут ранок приходить за ніччю, тут час залишає сліди. Ми знаємо назви і дати, де вихід, де вхід, де межа. Та варто заснути на мить — і правила змінює гра. Ми заплющуємо очі — і вирушаємо в інші світи. Де кінець переходить у початок, де не треба нікуди іти. І щоразу, вертаючись звідти, ми впевнені: вже не спимо. Та чому ми вважаємо справжнім лише світ, у якому живемо? Там вулиці мають знайомі обриси зовсім чужих міст. Там люди, яких ми не знали, вітають, немов ми свої. Ми можемо жити там роки, а тут проминає лиш мить. І тільки відкривши очі, встигаємо все загубить. Ми заплющуємо очі — і вирушаємо в інші світи. Де кінець переходить у початок, де не треба нікуди іти. І щоразу, вертаючись звідти, ми впевнені: вже не спимо. Та чому ми вважаємо справжнім лише світ, у якому живемо? А може, заснути — це вийти, а прокинутись — просто ввійти. І там ми так само упевнені, що справжній світ — там, де ми. Десь, може, ми зараз заснули і бачимо саме цей дім. І хтось там чекає на ранок. А ми прокидаємось з ним. Між нами — цілі світи. І в одному із них — ми. А може, у кожному — трохи, і кожен для себе один. Де справжнє місце для нас? Ми тут? Чи залишились там? І хто взагалі нам сказав, що відповідь має бути одна?
