Давай мовчати. Прохор і машини +

(Куплет 1) Послухай, рідна, там знову дощ Стукає в шибки, і проситься в дім. Я заварив нам міцнИй чорний чай І дивлюсь, як відблиск грає в нім. А знаєш, мені вчора снився сон: Ми йшли по воді, не змочивши ноги, Золоті риби пливли в глибині, І хтось на березі грав потроху. Може, то вітер шумів у лИсті, А може, усе це здалося мені. (Приспів) Давай мовчати, поки світ горить, Поки за стінами хтось знов кричить. Я намалюю зорі на стелі, Щоб ти лишилась у моїй оселі. Це наш таємний космос, де ми довіку, Тут немає вокзалів, перонів і тривог. Тільки ти, я і старий «Фендер» у куткУ — Чекає, поки я вивчу хоч якийсь акорд. (Куплет 2) Місто заснуло, закуталось в сірий шарф, Останній трамвай поїхав собі в депо. А пам’ятаєш, як ми бігли через парк, І листя летіло, мов гроші, мені на пальто? Ти ще казала: «Кохання — це коли без слів, Коли несказане чуєш душею. Або коли весь день крУтиш ту пісню, Що тепер ми вважаємо своєю. Вона ніби знає про нас більше щось, Ніж ми самі розкажемо комусь.» (Бридж) А завтра знову день, новини і гул машин, Та цей чай і туман — це тільки наше. І все інше не має значення жодного, Поки ми тут, і я не хочу інакше... (Приспів) Давай мовчати, поки світ горить, Поки за стінами хтось знов кричить. Я намалюю зорі на стелі, Щоб ти лишилась у моїй оселі. Це наш таємний космос, де ми довіку, Тут немає вокзалів, перонів і тривог. Тільки ти, я і старий «Фендер» у куткУ — Чекає, поки я вивчу хоч якийсь акорд.