Гай-гай, мій гаю красний! – Олена Пчілка

Гай-гай, мій гаю красний! Що з тобою? Замість краси — повитий ти журбою! Вже навіть сльози-листоньки не рониш, Журбу свою вже нишком ти хорониш, — Безлистий, Порожній, млистий… Недавно ще, як де-де прокидався Пожовклий лист, тоді мені здавався Твій дуб потужний — мов козак, буває, Що сивіти де-не-де починає, Ще дужий, На те байдужий. «Дарма! — шептав він.— Жовтий лист не вадить, Моя краса здолає ще принадить! Вродлива липа горнеться до мене, Як перше, простягла гілля зелене, Пишаюсь, Я ще втішаюсь!..» Тепер ніхто не горнеться до тебе, Мій буде, смутно всяк гада про себе… І вітер хижий рад тебе гойдати, Безлисте верховіття хилитати Похиле, Немов безсиле… Та що се? Поміж хмар навислих, темних Пробились хвилі променів надземних, Заграло сонце геть по видноколі, Повеселіло все у гаю й наоколі. Се — чари! Дивні примари! Лука сміється в кольорах злотистих, Одбилось небо в річці, в хвилях чистих, Ген заяснів і бір далекий на обрію І знов згадав свою довічну мрію — Красити, Все зеленити! Вітай же, гаю й дубе мій могутній! Час молодощів — завжди незабутній! Ти сліз не рониш, ні, жалем пройнятих, Мовчиш у гордощах своїх затятих, Не гнешся, З жалю — смієшся!