Скоріш! Скоріш! од сірого туману

Скоріш! Скоріш! од сірого туману Самі шматки зосталися — ще мить І сонце ось, віта свою кохану І всю її промінням золотить. Горить! пала!.. Блискучою стягою Старий Дніпро серед степів прославсь; Киваючи рясною головою, Зелений ліс до сонця засміявсь. І все живе. Дзвенять в повітрі згуки, Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки, І світ увесь, здається, задзвенів. Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле, Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле, Серед моїх незміряних степів!