Леся Українка - Коли дивлюсь глибоко в любі очі (1896)

Коли дивлюсь глибОко в лЮбі Очі, в душі цвітуть якісь квіткИ урОчі, в душі квіткИ і зорі золотІї, а на устАх слова, але не тІї, усе не тІ, що мрІються менІ, коли вночі лежу я у півснІ. Либонь, тих слів немає в жодній мові, та цілий світ живе у кожнім слові, і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, та вголос слів тих вИмовить не вмію... Якби мені достати струн живих, якби той хист мені, щоб грать на них, потужну пісню я б на струнах грала, нехай би скарби всі вона зібрала, ті скарби, що лежать в душі на дні, ті скарби, що й для мене таємні, та мріється, що так вони коштовні, як ті слова, що вголос невимовні. Якби я всіми барвами владАла, то я б на барву барву накладАла і малювала б щирим самоцвітом, отак, як сонечко пречисте літом, домовили б пророчистії руки, чого домовить не здолали гуки. І знав би ти, що є в душі моїй... Ох, барв, і струн, і слів бракУє їй... І те, що в ній цвіте весною таємною, либОнь, умрЕ, загине враз зо мною.