Опівночі айстри в саду розцвіли. Умились росою, вінки сплели, І тихо пішли у трави шовкові, Де сріблом блищали краплини ранкові. Ішли вони довго, ішли мовчки, Лише шелестіли зелені стрічки. І вийшли у поле — широке, безкрає, Де вітер гуляє, де сонце сіяє. І стали айстри й питають у вітру: «Чи скоро, чи довго ще жити нам світу? Чи довго ще сонце вставатиме вранці? Чи довго співатимуть в полі коханці?» А вітер їм шепче: «Живіть, поки квітнете, Поки вас сонце і небо привітне. Бо швидко минає пора молодеча — І стелиться тінь, і гасне безпеччя…» І схилили айстри голівки в журбі, Зітхнули, притихли в ранковій імлі. І впала на квіти холодная роса — То сльози їх чисті блищали, мов скло.