Весняного вечора танго голубе, – розлилась мелодія, місто затопила. Усміхом-покорою обів’ю тебе, в присмерку пахучому вже не руки – крила. Чом стежки не сходились, і вуста мовчали, і зоря дивилася холодно згори, і льодами бралися наших душ причали, а по них металися-плакали вітри? Притихає вулиця, світло у вікні – і зітхання-спомини у небеснім дзвоні; ти корону місячну подаєш мені, вуст вуста торкаються – але чом солоні? Танго нас підхоплює – танго голубе, як вода до берега, пригортаюсь: «Милий, – тілом, серцем, пам’яттю я веду тебе, – спий мене закохано – віддану, щасливу…»
