Я рахую місяці не по календарю, а по звуку сирен, ти вже вищий, ніж був учора, на фото, які я дивлюся потайки. Я пропустив твоє «Тату, дивись!», той легкий крик, і вчуся бути поруч, навіть коли світ мене забирає. Ти малюєш дім із сонцем, яке не тремтить, я дивлюся мовчки, щоб не зламати твоє небо, бо твоя тиша — це єдине, що тримає мене на ногах. І якщо темрява знову накриває місто, не бійся, маленький — я тут, навіть здалеку. Поки ти спиш — я тримаю небо на плечах, щоб воно не впало на тебе, як залізний дощ. Поки ти спиш — я стаю стіною й диханням, між тобою і всім, що хоче тебе забрати. Навіть якщо між нами зима й тисячі кілометрів, ти ростеш під сиренами, але з живою надією, що одного дня ми знову будемо… просто ми. Вона перечитує мені повідомлення з часу, що здається сном, каже «тримайся, я залишуся за нас обох», а я стискаю ці слова, як останній ковток води. Найбільший страх, який не минає ніколи, — що ти навчишся жити без мого обличчя. Поки ти спиш — я тримаю небо на плечах, щоб воно не впало на тебе, як залізний дощ. Поки ти спиш — я стаю стіною й диханням, між тобою і всім, що хоче тебе забрати. Навіть якщо між нами зима й тисячі кілометрів, ти ростеш під сиренами, але з живою надією, що одного дня ми знову будемо… просто ми. Ти не знаєш, що означає ковтати сльози в стиснутий кулак, і сміятися у вІІдео, щоб твої зелені очі не побачили біль. Я роблю це не заради слави й не заради честі — я роблю це тільки заради того, щоб повернутися і міцно обійнЯЯти тебе, таким, як є. Залишся зі мною… Не забувай мене… Поки ти спиш — я тримаю небо на плечах, навіть коли сам вже ледве тримаюся. Поки ти спиш — я залишаюся світлом для тебе, яке веде тебе крізь цю темряву. І коли настане ранок без сирен у небі, ти зрозумієш, що я був поруч увесь час, просто боровся… тільки щоб повернутися до тебе.
