Вечірня пісня - Олена Теліга

Олена Теліга (1906-1942)— українська поетеса, діячка й символ незламності. Її творчість поєднує ніжність і внутрішню силу. «Вечірня пісня» — це інтимне звернення, сповнене світла і тепла. У ній — любов, турбота й тихий спокій вечора. Це пісня, що огортає душею і залишає після себе світлу тишу. ----------- За вікнами день холоне, У вікнах — перші вогні ... Замкни у моїх долонях Ненависть свою і гнів. Зложи на мої коліна Каміння жорстоких днів, І срібло свого полину Мені поклади до ніг. Щоб легке, розкуте серце Співало, як вільний птах, Щоб ти, найміцніший, сперся, Спочив на моїх устах. А я поцілунком теплим, М'яким, мов дитячний сміх, Згашу полум'яне пекло В очах і думках твоїх. Та завтра, коли простори Проріже перша сурма — В задимлений, чорний морок Зберу я тебе сама. Не візьмеш плачу з собою — Я плакати буду пізніш! Тобі ж подарую зброю: Цілунок гострий як ніж. Щоб мав ти в залізнім свисті — Для крику і для мовчань — Уста рішучі як вистріл, Тверді як лезо меча. Моя душа й по темнім трунку Не хоче слухатись порад, І знову радісно і струнко Біжить під вітер і під град. Щоб заховавши мудрий досвід У скринці без ключа і дна, Знов зустрічати сірий розсвіт Вогнем отрути чи вина. Щоб власній вірі непохитній Палить лямпаду в чорну ніч І йти крізь січні в теплі квітні Крізь біль розлук — у радість стріч. ---------- [Translation AI] Outside, the day is turning cold, Inside, the first lights softly gleam… Close in my palms, don’t let it roam — Your hate, your anger — give them to me. Lay on my knees the heavy stones Of all your harsh and ruthless days, And place the silver of your sorrow Gently down here at my feet. So your heart, unbound and light, May sing again — a bird set free, So you, the strongest, lean and rest, Find quiet on my lips with me. And I, with one warm kiss, will calm — So soft, like laughter of a child — The burning hell within your eyes, The storm that’s raging in your mind. But завтра — when the first horn calls, And cuts across the open sky — Into the smoke, the blackened dark, I’ll gather you myself — goodbye. You won’t take tears along with you — I’ll cry for both of us… but later. For you I’ll give a different gift: A kiss — as sharp and cold as steel. So in the whistle of the iron, For scream or silence — you will stand, With lips as certain as a bullet, As firm and steady as a blade. My soul, though walking darkest roads, Refuses still to heed advice, And once again runs straight and proud Through wind and hail — through storm and ice. To hide hard-won and silent wisdom In chests with neither lock nor end, And meet again the ashen morning With fire of poison… or of wine. To keep my faith unshaken, burning A lonely lamp in endless night, And walk through winters into springtime, Through pain of parting — into light.