Звичайний день. Звичайна мить. І крок вперед — нічого більше. Та раптом світ кудись летить. І час завмер. Холодний подих ближче. Немов з-під ніг втекла земля. І серце впало в невідомість. Перед очима промайнуло ціле життя. Мій страх. Мій біль. Моя безмовність. Я залишилась. Ще дихаю, ще бачу світ. І крізь сльози усміхаюсь тихо, Що не обірвався мій політ. Я залишилась. Хоч серце досі ще тремтить. Я буду кожну мить любити, Бо так важливо - просто жити! Мене ще досі трохи трясе. І пам’ять знов вертає миті, Де щось страшне було так близько, Що важко навіть пояснити. Не від удару сльози йшли, Не від падіння чи тривоги. А від того, що за мить Могли скінчитись - всі мої дороги. Я залишилась. Ще дихаю, ще бачу світ. І крізь сльози усміхаюсь тихо, Що не обірвався мій політ. Я залишилась. Хоч серце досі ще тремтить. Я буду кожну мить любити, Бо так важливо - просто жити! І якщо насправді є крило, Ангела міцне крило. Що вберігає нас від краю. Сьогодні я його тепло В своєму серці відчуваю. Відчуваю.., І я іду. А по щоці біжить сльоза. Не від жалю, не від тривоги, А від щастя, що я ще жива! І я іду. І не шукаю зайвих слів. Бо все найважливіше нині, Що новий день - мене зустрів! Я все ще йду… Хоч ще тремтить душа моя. Та кожен подих відчуваю, Немов початок нового життя. Я все ще йду… Назустріч сонцю і весні. І дякую за кожну мить, Яка залишилась мені…
