Слова стоять на березі мовчання, Не хочуть більше в рими проростати. І навіть найщирІші зізнання, Не можуть нині музикою стати. Мелодії сховалися за обрій, Де час повільно стишує вітри. І я блукаю в лабіринтах спогадів, Шукаючи загублені світи. Може, ця тиша — теж частина шляху, Може, мовчання вчить мене літати. Щоб після бурі, після темряви і страху, Навчитись знову світло відчувати. І поки серце слухає мовчання, І поки тиша перегортає дні… Росте всередині нове зізнання, Яке ще поки спить у творчій глибині. Не кожна пауза означає втому, Не кожен штиль є знаком забуття. Іноді треба поринути у втому, Щоб віднайти нове своє життя. Бо все живе проходить крізь зникання, Щоб повернутись в іншому лиці. Так народжується справжнє натхнення — Спочатку тишею, - поміж рядки. І коли здається — все давно сказано, І нових історій більше не зібрати, Всесвіт просто тихо натискає «паузу», Щоб навчитись знову дивувати. Щоб із тиші проросли мелодії нові, Щоб ожили фарби на старому полотні. І щоб серце знову відчуло світ повен краси, Де народжуються справжні живі голоси. Тож я прийму цю паузу як вдячність, Без зайвих слів і зайвого страху. Бо іноді, щоб віднайти дорогу, Потрібно трохи збитися з шляху. І поки світ мовчить… І поки час малює нові сни… Мені вже стелиться дорога — До нового в мені… До нової весни… 💖
