Фари ріжуть ніч, як лезо по склу, Я тікаю від себе — та не наздожену. Стрілка вище ста — і місто вже позаду, Я шукаю тишу в цьому дикому безладі. Порожній салон, тільки бас і мої тіні, Кілометри тануть, але біль стоїть на місці. Може, десь за поворотом стане трохи легше, Може, ця дорога забере усе, що ріже. Та в дзеркалі задньому — лише моє минуле, Скільки б не тікав, воно мене не забуло. Я тисну на газ, ніби є куди тікати, Та зорі високо — їх мені не наздогнати. Я не можу обігнати зорі, Не можу втекти від самоти. Ніч малює шлях на моніторі, Але не показує мети. І хай дорога йде у нескінченність, Хай за вікном лиш темнота — Я їду далі крізь цю вічність, Де тільки ніч, дорога й я. На заправках сонних пахне кавою і втомою, Люди їдуть до когось, а я — кудись від спогадів. Телефон мовчить, і це мовчання надто чесне, Я давно не жду дзвінка, та все одно не легше. Білі смуги під колесами рахують мої втрати, Я навчився відпускати, та не зміг себе пробачити. Горизонт горить далеко, наче обіцяє ранок, Але я уже не вірю у красиві обіцянки. Я тисну на газ, та ніч не відпускає, І кожна нова миля мене собі вертає. Я не можу обігнати зорі, Не можу втекти від самоти. Ніч малює шлях на моніторі, Але не показує мети. І хай дорога йде у нескінченність, Хай за вікном лиш темнота — Я їду далі крізь цю вічність, Де тільки ніч, дорога й я. Якщо ранок знайде мене між двох трас і станцій, Я не буду питати, що лишилось від нас. Просто вимкну музику, лишу мотор на тлі — І поїду повільно туди, де стихають міста. Там, де горизонт уже не кличе вдалеч, Я зупинюсь на мить і вперше не втечу. Я не можу обігнати зорі, Не можу втекти від самоти. Ніч малює шлях на моніторі, Але не показує мети. І хай дорога йде у нескінченність, Хай за вікном лиш темнота — Я їду далі крізь цю вічність, Де тільки ніч, дорога й я.
