І вчора знову снилась Ти — З пекучим зойком в тайні зору, І степ, і села, і хрести І свист херсонського простору. Ішла розхристана й страшна, Всміхалась божевільно-хитро, — Опеченого чорним вітром Обличчя зразу й не впізнав. Навколо мертві площі піль В шматках осіннього туману. Пекучий піт, селянський біль, Зітхав крізь землю тяжко й п’яно. Ти йшла безвладна, як сліпа, Єдиним сном, єдиним болем. Ти йшла навік проклятим полем, Й до стіп чорнозем прилипав, До стіп поранених… Мій крик Завмер у горлі згустком крові, А Ти й не глянула в мій бік, Стиснувши ще міцніше брови. А Ти — байдужа і чужа — У чорний степ пішла… шукати… І зір різнув вогнем ножа, І зір Твій не схотів пізнати.
