
Ха! Психіка — це не поверхи, де вимикають світло. У мені — два голоси, які звучать одночасно. І обидва... Мої!!! Ще трохи хліба. Ще трохи тепла. Щоб ніч за комір більше не текла. І чийсь дзвінок. Без справ. Без «поспішай». Хай навіть тільки: «Ну, розповідай». О-ох... Я грію долоні. Вже легше. Мовчу. І гроші на завтра в кишені лічу. А якщо не вистачить… Я ще рахую. Ще! Ще! Ще один ковток! Ще! Ще! Ще один рядок! Сам із собою співаю дует! Маленьке звірятко, що складає сонет! Вже! Ні. Ще. Я ноту посунув — і звичний мотив Повів туди, де я ще не ходив. Я знову не знаю, що буде в кінці. І трохи тремтить олівець у руці. М-м-м... Це залишити... А це — прибрати... Ще раз зіграти… А мені подобається!!! А комусь ще… Ще голос із залу! Ще б хтось підхопив! Щоб я не до порожніх стін говорив! Я слухаю паузу. Довго мовчать. А пальці вже хочуть почати спочатку! Ну скажіть хоч що-небудь! Ох... Ще. Знову — «ще». А якщо цей рядок заспівати інакше… Стривай! Я ж ще не поїв! Мгм... Я їм. І слухаю. Тільки тут не поспішати... Отак. Ще раз. Ще раз!!! Ще! Ще! Ще один ковток! Ще! Ще! Ще один рядок! Сам із собою співаю дует! Маленьке звірятко, що складає сонет! Ще — щоб хтось поруч побув. Ще — щоб цей звук не забув. Я вже зібрався поставити крапку… А якщо тут почати спочатку… Фу-ух. На сьогодні досить. На сьогодні... А завтра...

