Runde Neun/ The Helmet of Remembrance

+ Show full styles

Erinnerung ist kein Verbrechen.
Sie schreit nicht — sie steht.
Nimm mir den Helm vom Kopf,
doch die Namen kriegst du nicht weg.
Erzähl mir nichts von „neutral“,
wenn Gräber kein Branding kennen.

Und ja — da ist die dreckige Seite.
Anzüge. Wein. Gelaber.
Deals hinter verschlossenen Türen,
wo Moral einfach verreckt.
Viel Geld. Falsche Lächeln.
„Vertraut uns“ — was für’n Witz.
Kindern Doping reinschieben
und das „Chance“ nennen? Widerlich.

Hundert Sitze an einem Tisch —
Hüter vom olympischen Licht?
Ihr schließt ’nen Ukrainer vom Wettkampf aus,
nur weil er Gesichter zeigt — Opfer vom Krieg.

Zweiundzwanzig. Keine Statistik.
Das sind Läufe, die nie enden durften.
Eine Minute Stille — das wär menschlich.
Doch ihr habt euch gedrückt.
Ihr stoßt an auf „Fair Play“,
klatscht brav für Sponsoren,
während Kids im Dunkeln trainieren
mit Raketen über den Ohren.
Kein Strom. Kein Wasser.
Sirenen schneiden den Beat.
Vater an der Front,
und ihr sagt: „Das ist Politik“?
Politik? Schlag das Wort mal nach.
Lies Definition, lies Kritik.
Und lies, was man über euch schreibt —
zu politisch. Zu bequem. Zu blind.
Das ist peinlich.
Das ist schwach.
Sport, du verlierst dich grad —
doch wir sind erst in Runde acht.

Du kannst Regeln schreiben.
Du kannst Strafen verteilen.
Doch wenn du die Toten zum Schweigen bringst,
klebt das Blut an deinen Zeilen.
Neutralität ohne Menschlichkeit
ist nichts als kalter Rauch.
Wenn Erinnerung verboten wird,
verliert der Sport sich auch.

Erinnerung ist kein Verbrechen.
Kein Protest — nur Respekt.
Ihr könnt Helme verbieten,
doch ihr löscht kein Objekt.
Runde neun.
Noch steht der Ring.
Sport — reiß dich zusammen.
Wir glauben noch.
Jetzt kämpf. Und gewinn.
--------
(українською)
«Раунд Дев’ять»

Я знаю, хто такий спортсмен, брат —
не реклама, не обличчя на плакаті.
Я бачив це з брудних кросівок,
на шкільному подвір’ї, з розбитих колін.
Перша перемога? Як прожектор у голові.
Перша поразка? Тихо плакав у машині.
Лід на синцях,
дешеві медалі — але мрія була величезна.
Дощ? Тренування.
Сніг? Йдемо.
Спека? Не має значення.
Жодного скарження.
Ти рано вчишся, що таке «команда»,
що зусилля — лише твоє.
Втомлений — але все одно встаєш.
Оце характер. Точка.

Рюкзак для евакуації біля дверей.
Сирени вночі.
Шкільний рюкзак, коробка з медалями —
все життя запаковане.
Кожна медаль має історію,
кухонні обійми, сміх у кімнаті.
Спорт — не хобі,
це справжній життєвий простір.

Пам’ять — це не злочин.
Вона не кричить — вона стоїть.
Зніми мені шолом з голови,
але імена не зітреш.
Не говори мені про «нейтральність»,
коли могили не знають брендів.

А так — є й брудна сторона.
Костюми. Вино. Базікання.
Справи за зачиненими дверима,
де мораль просто помирає.
Великі гроші. Фальшиві усмішки.
«Повірте нам» — який сміх.
Дітям дають допінг
і називають це «шансом»? Огидно.
Сто крісел за столом —
охоронці олімпійського вогню?
Ви відстороняєте українця від змагань,
бо він показує обличчя — жертв війни.
Двадцять два. Не статистика.
Це забрані дистанції, які мали тривати.
Хвилина мовчання — цього було б достатньо.
Але ви сховалися.
Ви підіймаєте тости за «чесну гру»,
аплодуєте спонсорам,
поки діти тренуються у темряві
під сиренами і ракетами.
Ні світла. Ні води.
Сирени ріжуть ритм.
Батько на фронті,
а ви кажете: «Це політика»?
Політика? Погугліть це слово.
Читайте визначення, читайте критику.
І почитайте, що пишуть про вас —
занадто політично, занадто зручно, занадто сліпо.
Це ганебно.
Це слабко.
Спорт, ти губиш себе —
але ми ще в восьмому раунді.

Можеш писати правила.
Можеш давати покарання.
Але коли ти змушуєш мертвих мовчати,
кров залишається на твоїх руках.
Нейтральність без людяності
— це лише холодний дим.
Якщо забороняють пам’ять,
спорт теж втрачає себе.

Пам’ять — це не злочин.
Це не протест — це повага.
Ви можете заборонити шоломи,
але об’єкти не зітреш.
Раунд дев’ять.
Кільце ще стоїть.
Спорт — зберись.
Ми ще віримо.
Тепер борись. І перемагай.

5193/7500

The Helmet of Remembrance is a memorial artwork by Ukrainian artist Iryna Prots, honoring Ukrainian athletes killed during the war. Skeleton athlete Vladyslav Heraskevych wore it at the 2026 Winter Olympics. The IOC banned it, claiming it was a political statement. He was disqualified for wearing it. ---------- Саме завдяки жертовності українців Олімпійські змагання відбуваються під мирним європейським небом. Віддати честь і шану полеглим Оборонцям та невинним жертвам російської агресії — це найменше, що ми можемо зробити. #RemembranceIsNotAViolation ---------- Ich weiß, was ein Sportler ist, Bruder — kein Werbegesicht, kein Sponsor-Poster. Ich kenn das von dreckigen Sneakern, vom Schulhof, von aufgeschlagenen Knien. Der erste Sieg? Flutlicht im Kopf. Die erste Niederlage? Still im Auto geweint. Eis auf blauen Flecken, billige Medaillen — doch der Traum war riesig. Regen? Training. Schnee? Wir kommen. Hitze? Egal. Kein Jammern. Du lernst früh, was „Team“ heißt, dass Einsatz nur deiner ist. Du bist müde — stehst trotzdem auf. Das ist Charakter. Punkt. Evakuierungsrucksack an der Tür. Sirenen in der Nacht. Schulranzen, Medaillenbox — dein ganzes Leben verpackt. Jede Medaille hat ’ne Story, Küchenumarmungen, Lachen im Raum. Sport ist kein Hobby, das ist ein verdammter Lebensraum. Erinnerung ist kein Verbrechen. Sie schreit nicht — sie steht. Nimm mir den Helm vom Kopf, doch die Namen kriegst du nicht weg. Erzähl mir nichts von „neutral“, wenn Gräber kein Branding kennen. Und ja — da ist die dreckige Seite. Anzüge. Wein. Gelaber. Deals hinter verschlossenen Türen, wo Moral einfach verreckt. Viel Geld. Falsche Lächeln. „Vertraut uns“ — was für’n Witz. Kindern Doping reinschieben und das „Chance“ nennen? Widerlich. Hundert Sitze an einem Tisch — Hüter vom olympischen Licht? Ihr schließt ’nen Ukrainer vom Wettkampf aus, nur weil er Gesichter zeigt — Opfer vom Krieg. Zweiundzwanzig. Keine Statistik. Das sind Läufe, die nie enden durften. Eine Minute Stille — das wär menschlich. Doch ihr habt euch gedrückt. Ihr stoßt an auf „Fair Play“, klatscht brav für Sponsoren, während Kids im Dunkeln trainieren mit Raketen über den Ohren. Kein Strom. Kein Wasser. Sirenen schneiden den Beat. Vater an der Front, und ihr sagt: „Das ist Politik“? Politik? Schlag das Wort mal nach. Lies Definition, lies Kritik. Und lies, was man über euch schreibt — zu politisch. Zu bequem. Zu blind. Das ist peinlich. Das ist schwach. Sport, du verlierst dich grad — doch wir sind erst in Runde acht. Du kannst Regeln schreiben. Du kannst Strafen verteilen. Doch wenn du die Toten zum Schweigen bringst, klebt das Blut an deinen Zeilen. Neutralität ohne Menschlichkeit ist nichts als kalter Rauch. Wenn Erinnerung verboten wird, verliert der Sport sich auch. Erinnerung ist kein Verbrechen. Kein Protest — nur Respekt. Ihr könnt Helme verbieten, doch ihr löscht kein Objekt. Runde neun. Noch steht der Ring. Sport — reiß dich zusammen. Wir glauben noch. Jetzt kämpf. Und gewinn. -------- (українською) «Раунд Дев’ять» Я знаю, хто такий спортсмен, брат — не реклама, не обличчя на плакаті. Я бачив це з брудних кросівок, на шкільному подвір’ї, з розбитих колін. Перша перемога? Як прожектор у голові. Перша поразка? Тихо плакав у машині. Лід на синцях, дешеві медалі — але мрія була величезна. Дощ? Тренування. Сніг? Йдемо. Спека? Не має значення. Жодного скарження. Ти рано вчишся, що таке «команда», що зусилля — лише твоє. Втомлений — але все одно встаєш. Оце характер. Точка. Рюкзак для евакуації біля дверей. Сирени вночі. Шкільний рюкзак, коробка з медалями — все життя запаковане. Кожна медаль має історію, кухонні обійми, сміх у кімнаті. Спорт — не хобі, це справжній життєвий простір. Пам’ять — це не злочин. Вона не кричить — вона стоїть. Зніми мені шолом з голови, але імена не зітреш. Не говори мені про «нейтральність», коли могили не знають брендів. А так — є й брудна сторона. Костюми. Вино. Базікання. Справи за зачиненими дверима, де мораль просто помирає. Великі гроші. Фальшиві усмішки. «Повірте нам» — який сміх. Дітям дають допінг і називають це «шансом»? Огидно. Сто крісел за столом — охоронці олімпійського вогню? Ви відстороняєте українця від змагань, бо він показує обличчя — жертв війни. Двадцять два. Не статистика. Це забрані дистанції, які мали тривати. Хвилина мовчання — цього було б достатньо. Але ви сховалися. Ви підіймаєте тости за «чесну гру», аплодуєте спонсорам, поки діти тренуються у темряві під сиренами і ракетами. Ні світла. Ні води. Сирени ріжуть ритм. Батько на фронті, а ви кажете: «Це політика»? Політика? Погугліть це слово. Читайте визначення, читайте критику. І почитайте, що пишуть про вас — занадто політично, занадто зручно, занадто сліпо. Це ганебно. Це слабко. Спорт, ти губиш себе — але ми ще в восьмому раунді. Можеш писати правила. Можеш давати покарання. Але коли ти змушуєш мертвих мовчати, кров залишається на твоїх руках. Нейтральність без людяності — це лише холодний дим. Якщо забороняють пам’ять, спорт теж втрачає себе. Пам’ять — це не злочин. Це не протест — це повага. Ви можете заборонити шоломи, але об’єкти не зітреш. Раунд дев’ять. Кільце ще стоїть. Спорт — зберись. Ми ще віримо. Тепер борись. І перемагай.

0/500