Усі ці вібрації ведуть до розсічень, тягнуть крізь спокуси, наче пожертви, наче творіння, а тоді кремація, щоб створити активацію вільних мулярів, що починається від річкової западини, з локації, обов’язок зі станції залишить тебе в здогадках, стійко тиснучи від пригнічення до враження. І на поверхні в кунієвій формі, створеній стилістом, втиснутій у вологу глину рукою, що стала порохом ще до заснування Риму, ми були покинуті й обмежені, стійко заземлені й оточені. Гіпотеза Тартарії — що ми пропустили? І коли завіса підійметься, ти обереш блаженство чи відкинеш справжній стан, щоб піднятися й переселитись, чи ковтнеш наживку? Лишися стійким рибалкою, бережи цю місію — і ти засяєш, поділишся цим із наступним, аж поки все це не стане: «Я завершив». Застряглі в цій ілюзії, усі в замішанні, поки вони далі знущаються. Опусти завісу, смикни за нитки — їм немає діла до людей, ми лише засіб, і скоро всьому настане кінець, і, сподіваюсь, ми зможемо знову бути, жити життям, а не вдавати. Небо проясниться, серце загоїться, струни ніколи більше не буде смикнуто знову.


