Коли зачиняються двері… Ми залишаємось на самоті… За зачи́неними дверима душі, Де причаї́вся, загублений світ… тихий світ… Там наші таємні бажання і мрії, Ховаються в тінях самотніх кімнат… і молитв… Там погляд тремтить так тривожно, І ніч огортає думки… наші думки… Мовчання - кричить так голосно, Що чути, як плачуть - наші одинокі сни… Я бачу твій вогник — він манить мене… Немов крізь пітьму хтось покликав додому… І навіть коли світ навколо засне… Я почую тебе - крізь холодну втому… Я йду за тобою, на твоє тепло, Крізь страх і тривоги — де серце живе… Хоч відстань між нами — та ми відчуваєм, Як дотик душі крізь мовчання пливе… Я йду за тобою крізь темряву днів, Де тіні зникають від дотику світла… Бо серед холодних, чужих голосів, Ми стали по́лум'ям… теплим і світлим… За зачи́неними дверима ночей, Ми ховали слова, що боялись сказати… Та погляд твій ніжний, ламає мій страх, І вчить моє серце знову кохати… Коли навкруги лише попіл і дим, Коли кожен крок — як по холодному граніті… Я знаю: твій вогник не дасть загубитись мені, Навіть якщо - ми загублені в світі… І нехай між нами далекі дороги й міста… Хай нас розділяють холодні дощі й заметілі… Та ми одне ціле, в нас спільне - серцебиття… Бо ми один одного хоч і на відстані, але душею відчули… Я йду за тобою, на твоє тепло… Де наше мовчання звучить голосами… Хоч відстань між нами — та ми відчуваєм, Як кохання проростає між двома серцями… І навіть коли згасне день за вікном, Ми станемо світлом один для одного… Бо після тисячі самотніх, і втрачених днів, Кохання дарує нам - омріяні крила… Коли зачиняються двері… Я більше не сам… Я більше не сама…
