Ми знайомі давно, з тих дворів і шкіл, де на асфальті літо лишає свій пил. Ти смієшся легко, наче в тебе крила, а я мовчу, бо правда мене б зрадила. Ти пишеш: «Як ти?» — і я вже горю, але ховаю серце в стару броню. Поруч іду, ніби просто твій друг, а всередині в мене не вистачає рук. Твоє волосся на вітрі, твій погляд — вогонь, я вчуся дихати, коли ти знов. Та кожен мій крок — це ніби по склу, і я тримаю в грудях цю тиху біду. Стільки разів хотів сказати, та губи мої — це холодні ґрати. Стільки разів стояв на межі, і знов ковтав усе, що живе в душі. Скажу колись, скажу колись (скажууу колись) Скажу колись, скажу колись (та не сьогодні, ні) Ти — мій біль і мій зміст, я тебе люблю, та мовчу весь час. Скажу колись, скажу колись (коли наберусь сил) Ми знаємо сміх один одного вмить, і як в тебе тремтять слова, коли щось болить. Я бачу, як ти втомлюєшся від чужих драм, і хочу бути тим, хто лишається там. Та я жартую вчасно, щоб не видати знак, роблю вигляд, що все це для мене — пустяк. Коли ти торкаєшся мого плеча, в мені починається ціла річка, гаряча. Я пам’ятаю твій шарф і дощовий двір, де ми будували майбутнє без зайвих дір. А я вже давно ношу в собі твій образ, наче лист без адреси, що губиться враз. Стільки разів хотів сказати, та губи мої — це холодні ґрати. Стільки разів стояв на межі, і знов ковтав усе, що живе в душі. Скажу колись, скажу колись (скажууу колись) Скажу колись, скажу колись (та не сьогодні, ні) Ти — мій біль і мій зміст, я тебе люблю, та мовчу весь час. Скажу колись, скажу колись (коли наберусь сил) Може, я сам собі ворог і суд, бо правда в мені, як незакінчений блюз. Я вчуся не падати в тінь своїх «якщо», бо, може, кохання не терпить мовчання й боргів. Скажу колись, скажу колись (скажууу колись) Скажу колись, скажу колись (вже майже сказав) Ти — мій біль і мій зміст, я тебе люблю, та мовчу весь час. Скажу колись, скажу колись (може, завтра зрання)
0/500