
Знов вечір зазирає у вікно, Малює тіні на старім пероні. Ми не бачились, здається, вже давно, Лиш вітер свище у порожнім вагоні. А за вікном мигочуть ліхтарі, І серце б’ється в такт коліс ритмічно. Ми розійшлись на самій зорі, Хоч думали, що це у нас навічно. Ех, доля-доленька, куди ти нас ведеш? Чому мовчать гітарні твої струни? Ти щастя в чистім полі не знайдеш, Коли на серці лиш печальні руни. Пробач мені, кохана, за жалі, За те, що шлях обрав я неспокійний. Ми гості на цій грішній ми землі, Де кожен подих — наче сон недільний. У Твері знов каштани розцвіли, А тут, у поїзді, панує напівморок. Ми надто швидко молодість пройшли, І кожен спогад нам тепер так дорог. На стіл поставлю я гранований стакан, Згадаю друзів, що пішли зарано. Життя — воно як сизий той туман, Де кожна зустріч — як на серці рана. Ех, доля-доленька, куди ти нас ведеш? Чому мовчать гітарні твої струни? Ти щастя в чистім полі не знайдеш, Коли на серці лиш печальні руни. Пробач мені, кохана, за жалі, За те, що шлях обрав я неспокійний. Ми гості на цій грішній ми землі, Де кожен подих — наче сон недільний. Грай, скрипко, грай про те, що не збулось, Про тихий двір і мамині поради. Нам стільки пережити довелось, Та ми не знали гіркої зради. Ех, доля-доленька, куди ти нас ведеш? Чому мовчать гітарні твої струни? Ти щастя в чистім полі не знайдеш, Коли на серці лиш печальні руни. Пробач мені, кохана, за жалі, За те, що шлях обрав я неспокійний. Ми гості на цій грішній ми землі, Де кожен подих — наче сон недільний.

