О, Каріатиди, доньки каменю і світла, Ті, що стоять між землею і небом, На ваших головах спочиває тиша храмів, На ваших плечах — вага безсмертних богів. Ні вітер, ні дощ не схиляють вас, Ні роки, що течуть, мов ріки крізь долини. Бо ви — мовчазні сестри Афіни, Вартові священної краси. Коли сходить сонце над мармуром пагорбів, Ваші обличчя торкається світло. Коли заходить день у пурпурі вечора, Ваші тіні лягають на камінь, мов крила. О, стійкі серед бур часу, Ви не крокуєте, але ведете віки. Бо храм стоїть завдяки вам, Як небо стоїть на плечах Атланта. Ваші коси — мов різьблені хвилі, Ваші шати — мов складки спокійного моря. У камені застигла мить Між людською красою і вічністю. І кожен, хто входить під покрівлю храму, Піднімає очі до вашого мовчання, І серце його стає тихішим, Наче в присутності богів. Бо не лише колони тримають небо, А й пам’ять про красу людського тіла. І не лише камінь підтримує храм, А й душа, що прагне гармонії. О, Каріатиди, сестри спокою, Хай стоїть ваш образ у віках. Бо там, де стоїте ви, Краса стає законом світу. Слава вам, хранительки храму, Що несете тягар без скарги. Як зорі несуть небесний шлях, Так ви несете дім богів. Хай же пам’ять людей не згасне, Поки стоїть камінь над землею: Каріатиди — Мовчазні дочки вічності.
