О тихий подих підземних луків, О тінь, що ступає без звуку — Еврідіко, ніжна серед мовчання, Квітко, зірвана ще до світанку. Колись ти йшла під зеленим небом, Де сонце торкалося волосся золотом, І спів жайворонків літав над полями, Наче благословення молодості. Та змія, що повзла в траві безшелесно, Принесла темну долю землі. І зітхнув світ, коли згас твій подих, Наче вітер, що гасить лампу. Тепер ти блукаєш у тіні асфоделів, Де тихо течуть безіменні води, І лише спогад про сонце Тепліє у холоді твоєї пам’яті. Та ось пролунала ліра Орфея — М’яка, як весняний дощ. Навіть каміння слухало мовчки, І ріки спинили свій плин. І ти пішла за цим світлим співом, Наче тінь, що прагне ранку. Надія світилася в темряві, Як далека зоря над морем. Але людина — дитя сумніву, І серце боїться втратити світло. Обернувся співець — і доля зітхнула, І нитка дороги урвалася знов. І ти, о ніжна, мов туман на воді, Знову зникла в обіймах ночі, Лишивши коханому лише пам’ять І луну його власної пісні. Спи ж серед тихих асфоделів, Еврідіко, легка мов тінь. Бо навіть у царстві темряви Тебе шукає музика. І поки звучить ліра Орфея, І поки люди пам’ятають любов, Твоя тиха постать іде поруч Між світом життя і світом снів.
